Индекс материала
Шкільний музей
Page 2
Page 3
Page 4
Page 5
Page 6
Page 7
Все страницы

Народознавство

У час відродження духовності, повернення до народних витоків, ми поступово прямуємо до пізнання самих себе, історії свого народу. Повертаємося обличчям до коріння нашої нації, традицій, бо знаємо, що «без коріння нічого не росте, без коріння гине все живе».

 

Щасливі ми, що народилися в Україні. Тут живуть наші батьки, діди, прадіди, тут корінь українського народу. Знати свій народ – це знати його минуле, берегти сучасне для майбутніх поколінь, мамину пісню, яка посіяла в наші душі зернята добра, не забувати батьківської хати, стежини до школи, від якої ми йдемо у широкий світ, знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом, ремесла славного українського народу, знати своїх земляків, про яких давно забули, свої корені та думати про те, без чого не мислиться жоден народ: його звичаї, традиції, обряди, пам’ять про минуле.

      «На світі є багато чудових країн за далекими морями, за синіми океанами, але для кожного з нас немає ріднішої  за Батьківщину». В цьому твердо переконані учнівський та педагогічний колективи Калайдинцівської ЗОШ І-ІІІ ступенів імені генерал-майора Ф.Д.Рубцова.

      Щорічно в стінах  навчального закладу відбувається дійство, присвячене рідній Україні. Зранку школа виграє всіма барвами веселки – вчителі та учні одягають вишиванки, засвідчуючи свою українську сутність.  Нескінченний потік позитивних емоцій дарує усім присутнім ярмарок українських страв, в якому беруть участь учні 1-11 класів.

  Шанують, підтримують калайдинчани народних умільців свого краю. Цього дня до навчального закладу запрошуються майстри народних промислів. Умільці не лише показують готові  вироби, а й демонструють процес їх виготовлення.
     Із цікавістю спостерігають діти, як Г.Ф.Різуненко плете кошики, Д.Д.Різуненко в’яже віники, Н.Г.Євдашко вишиває, В.Д.Панченко створює картини із природного матеріалу, а О.І.Брусова розмальовує писанки.

Продовжує дійство святковий концерт: вир декламації, танців, співу, вистав. Складовою частиною є конкурс української народної інсценізованої жартівливої пісні.

Батьки також беруть активну участь майстерною акторською грою,  виступами вокального співу, іскрометним гумором, чарівним виконанням віршів .

Завершується дійство відзначенням найкращих.Згасають вогні в святковому залі, відлунали співи, стихли дитячі голоси, вгамувались емоції, але залишається відчуття задоволення, що ми, не дивлячись ні на що, любимо свою землю, пісню, мову, горнемось до тебе, Україно!

  «Народознавча світлиця»

 

     «Хто не шанує рідний край – той серцем немічний каліка», - пророкував великий Кобзар Тарас Шевченко, бо справжня синівська любов до України розпочинається з любові до рідного краю, знання його історії, співучої мови його славетного народу, стежини до батьківської хати.

 

     На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без неї жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберега — це було замкнуте коло, куди не могла проникнути нечиста сила. Тому в деяких регіонах і досі зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в'їдеш у двір.  На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди: клуня, комора, хлів, стайня, саж, курник, оберіг.

 

     Клуня, або стодола, використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи.

 

     Майже по всій Україні неодмінною господарською спорудою залишалася комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв та звичаїв. Будувалися комори найчастіше разом з хатою.  В коморі не тільки зберігалося зерно та різні харчові припаси, в деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одяг, взуття та інші речі господарського призначення.
         На подвір'ї має бути колодязь або криниця. Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, сюди сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело».  Поряд із землеробством, скотарством українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами.

 

 У нашій місцевості поширеними були такі ремесла, як ткацтво, вишивання, бондарство, рогозоплетіння, бджільництво, ложкарство, стельмаство, столярство, теслярство.

     Ткацтво – це одне з найдавніших ремесел, яке виникло в сиву давнину і слугувало для виготовлення тканин, ряден і килимів. Сировиною для ткацтва були льон, коноплі і вовна. Нитки виготовляли на прядці, а полотно, рядна і килими – на ткацькому верстаті. У нашій музейній кімнаті знаходиться верстат, подарований жителем села Хитці Чевердою Олексієм Дмитровичем.

     Найулюбленішим заняттям жінок, особливо в зимовий час, було вишивання. Саме воно є не лише майстерним творінням золотих жіночих рук, а й скарбницею вірувань, звичаїв і обрядів, вираженням духовності українців. Вони в повсякденній тяжкій праці не загубили відчуття естетичного смаку і прикрашали вишивкою не лише одяг, а й предмети домашнього вжитку.

 Серед чоловічих промислів поширеним було бондарство. Бондарі виготовляли бочки, діжки, барила, відра. Найвідомішим у нашій місцевості був Лук’янець Василь Васильович.

     У довколишніх селах Халепцях, Лушниках і Хитцях, які розкинулися по берегах Удаю, було поширене рогозоплетіння. Виготовлення кошиків, корзинок, капелюхів, килимків, лаптів протягом кількох століть було джерелом матеріального доходу.

     У кожній оселі неможливо обійтися без віника, який і нині виготовляють із сорго.

    Одним із найдавніших занять українців було і є бджільництво. Мед і віск служили продуктом харчування, а також цінною лікувальною сировиною. Бджільництво пройшло складний етап розвитку: від дикого (земляного) до бортного, а пізніше – вуликового.

    

Праця біля бджіл завжди вимагала великого досвіду, вміння. Тому пасічниками найчастіше були врівноважені люди, поважані на селі особи. Славився наш край і ложкарями. Тільки в Хитцях у 19 на початку 20 століття їх налічувалося понад 300. Із берези, осики, липи, груші виготовляли ложки, ополоники, миски, які з успіхом продавалися на ярмарках. 

Хатнє начиння: лави, ослони, скрині, а також  веретена, прядки, верстаки, рами, двері виготовляли столяри, а вози, сани, колеса – стельмахи. Ці ремесла також були поширені  в нашому та довколишніх селах.

     Ми, українці, мусимо зберегти народні традиції, вироблені впродовж тисячоліть, щоб не втратити потягу до краси, досконалості. Народні вироби зберігають енергію нації і залишаються невичерпним джерелом, яке живить серця і душі людей.

     Типова українська хата – то одноповерхова будівля з солом’яним дахом, білими стінами та вікнами зі ставнями. Стіни хати ретельно обмазували глиною та білили. Часто стіни фарбували у різні символічні кольори та розмальовували. Так вони й стояли, наче чепурне біленьке диво між деревами, обсаджені соняшниками та калиною.

Головним елементом інтер’єру української хати була піч: годувальниця, нагрівальниця, лікувальниця, а ще й розважальниця. Вона мала священне значення для господаря. Тому її розмальовували візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Піч – «берегиня родинного вогнища», осередок тепла і духовності.

Таким же священним значенням наділяв наш народ і хатній сволок. Це був символ міцності будови, непорушної єдності сім’ї, міцного здоров’я всіх мешканців цього житла. На ньому вирізали дату спорудження хати, обрядові написи, хрести, які були своєрідними оберегами. Часто малювали голубів, які за багатьма легендами виступають як посередники між Богом і людьми.

У найкраще освітленій  парадній частині хати знаходився покуть. Тут висіли ікони Ісуса Христа та Божої Матері, фотографії батьків, родичів. Покуть був найсвятішим місцем в оселі. Тут проходило майже все життя  людини – від народження і до смерті: перша купіль, хрестини, весілля та багато інших подій. Покуть для селянина був вогнищем духовного очищення, святилищем родовідних звичаїв та обрядів.

Для спання в українських оселях використовувався дерев’яний настил – піл. Вдень він слугував для різних домашніх робіт. Під поликом зберігалися хатні речі. Над ним вішали  жердки для одягу та колиску для дітей, щоб маленька дитина була поруч з батьками. У такій колисці мати гойдала дитину, співаючи їй колискових пісень.                 

     Мисник – дерев’яна полиця для зберігання посуду. Іноді він мав форму шафи, що підвішувалася на стінку. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, лави, комоди, шафи, ліжка.

Рушник... Як багато промовляє це слово! Український рушник! На ньому вишита доля мого народу. На ньому переплелися і радість, і біль, і щастя, і горе. Рушник супроводжував людину все життя від народження і до смерті.

     Не було жодної хати в Україні, де не палахкотіли б вишиті узорами рушники. Рушник на стіні – давній звичай. Із сивої давнини і до наших часів, у радості і вгорі він ставав частинкою народного буття. Вони служили не лише прикрасою для житла ,а щоб ніяке зло не проникло до хати - вони були оберегами.

 Ці українські обереги пройшли через віки і нині символізують чистоту почуттів, глибину безмежної людської любові. «Хай стелиться вам доля рушниками», - кажуть, бажаючи щастя, добра, злагоди та миру.

         Поріг – символ початку і закінчення хати. За найдавнішими повір’ями саме під порогом перебувають душі померлих предків, які охороняють рід. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи у останню путь. В Україні поширене повір’я, якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати. Тому старі люди підмітають від порога в хату, щоб все добре залишилося в хаті. Правилами народного етикету вважалося, що вітаються через поріг лише погано виховані або злі люди. Нічого не можна давати через поріг, бо і сам будеш просити. Розмовляти з сусідом через поріг теж неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти. Як будували хату, то на щастя під поріг клали підкову.

У дворі – матіола і м’ята, 
І хоч скільки часу не мине, 
Хата біла моя, біла хата, 
Завжди кличеш до себе мене! 



 
Поділись новиною з друзями в соціальних мережах: